Енді Воргол випірнув на поверхню буремних 1960-х, бомбардуючи колективну підсвідомість незліченними варіаціями того самого мотиву в оригінальній техніці виконання. У пошуках нових ідей він скористався порадою товариша: «Намалюй щось таке, що людина бачить щодня. Доларову купюру, наприклад, або банку томатного супу». Так він навчився вихоплювати з буденності будь-яку річ, людину чи подію та перетворювати її на мистецтво.
На творчому спектрі майстра поп-арту знайшлося місце десяткам, якщо не сотням об’єктів, тварин та людей, які отримали свої п’ятнадцять хвилин слави. Поміж них можна знайти жертв автокатастроф, консервні бляшанки, британських монархів, злочинців у розшуку, мийні засоби, кицьок, корів, пляшки з солодкою водою, жіночі туфлі, рок-зірок, кіногероїв, іранських шахів і навіть китайських диктаторів. Воргол був неймовірно спостережливим митцем, який мав загострене сприйняття моменту. Виплекати це уміння допомогла важка хвороба нервової системи (танець святого Віта), якою він, тоді ще Андрій Варгола, перехворів у восьмирічному віці. На місяці прикутий до ліжка у тісній двохкімнатній квартирці на робітничих околицях Піттсбурга, наймолодший із трьох синів русинських емігрантів днями гортав голлівудські журнали, які йому приносила мати, малював разом із нею, ретельно майструючи в уяві майбутній світ кольорових образів.
За словами старшого брата, саме матір привила Андрієві любов до мистецтва: «Тоді не було ані телевізора, ані радіо, і щоби втихомирити плаксивих дітей, мама вигадувала різні конкурси, на кшталт — хто найгарніше намалює корову, той отримає четвертак або цукерку. Андрієві малюнки завжди виходили найкращими». Також на творчий розвиток майбутньої ікони поп-культури глибоко вплинули образи, побачені на службах у греко-католицькій церкві святого Іоана Золотоуста, яку Варголи регулярно відвідували. Пізніше русинський вікарій згадував, що малий Андрій бував на церковних службах щонайменше вісім годин на тиждень. Його заворожували барвисті образи святих із церковного іконостасу, які надовго запали в дитячу пам’ять і відродилися через десятки років на поверхні полотен характерними кольорами та настроєм.
Будучи дуже релігійною людиною, митець до останніх днів життя ледь не щоденно відвідував літургії. Однак він не хотів, щоби це помічали, бо вважав свої релігійні переконання особистою справою. За словами священника римо-католицької церкви на Мангеттені, до якої пізніше ходив Воргол, той переважно бував на задніх рядах та ніколи не сповідався (чоловік переймався тим, що в католицькій церкві побачать, як він хреститься за православним обрядом — справа наліво, а не навпаки). Свого часу Воргол допоміг племіннику стати священнослужителем, оплативши його навчання. Також він часто приходив допомагати як волонтер у притулки для нью-йоркських безхатченків, особливо на свята. Майже все своє майно митець заповів на створення фонду розвитку візуального мистецтва, метою якого стало «заохочення до новаторського вираження у творчості та підтримки творчої діяльності». У Воргола було так багато всього, що аукціону Сотбіз знадобилося дев’ять днів, аби розпродати всі речі (збори від аукціону перевищили 20 мільйонів доларів).
Професійна кар’єра Воргола розпочалася на літній практиці з оформлення вітрин у місцевому універмазі Піттсбурга. Про цей досвід сам митець пізніше згадував так: «Одного літа я працював в універмазі, проглядаючи «Vogue», «Harper’s Bazaar» та європейські журнали мод для одного чудового чоловіка на ймення містер Воллмер. Я одержував приблизно п’ятдесят центів на годину й моя робота полягала в пошуку «ідей». Не пригадую, щоб бодай одна прийшла мені в голову. Містер Воллмер був для мене ідолом, бо він приїхав із Нью-Йорка, а це видавалося таким особливим. Втім, я навіть і не думав, що коли-небудь потраплю туди сам».
Здобувши освіту графічного дизайнера, в 1949-му році Воргол усе ж переїхав до «Великого яблука» в пошуках кращої роботи. Оригінальним та якісним виконанням замовлень художник досить швидко зробив собі ім’я, причому — у прямому та переносному значеннях. Саме тоді Андрій Варгола почав підписувати свої перші комерційні ілюстрації як Енді Воргол, відкинувши з прізвища зайву «а» для простоти вимови. Упродовж 1950-х його замовниками стали ювелірна компанія «Tiffany & Co.», студія звукозапису «Columbia Records», журнал «Vogue» та інші відомі компанії і бренди.
Сміливі експерименти Воргола в царинах образотворчого та кіномистецтва, музики й перформанса притягнули до його срібної студії-фабрики на Мангеттені цілу плеяду зірок. Серед них були Девід Боуі, Труман Капоте, Мік Джаггер, Боб Ділан, Сальвадор Далі та багато інших. Проте вхід до творчої майстерні Воргола був вільним для будь-кого, хто вважав себе хоч якось дотичним до мистецтва, — від всесвітньо відомих особистостей до дрібнокаліберних митців, богемної молоді, авангардних музикантів, ексцентричних поетів, письменників-вільнодумців, а також наркодилерів, наркоманів, трансвеститів та просто психічно неврівноважених осіб, на кшталт радикальної феміністки Валері Соланас.
На той час (йшов 1968-й рік) Соланас була відомою як авторка «Маніфесту товариства повного знищення чоловіків», або «Маніфесту покидьків» (SCUM-Manifesto) — сатиричного трактату про біологічну й соціальну перевагу жіночої статі над чоловічою. Вона сподівалася з допомогою Воргола екранізувати один зі своїх сценаріїв під назвою «До дупи». Він прочитав сценарій, після чого тихо, у притаманній йому манері промовив: «О, це прекрасно!» і закинув його кудись до шухляди, геть про це забувши. А пізніше, коли Соланас згадувала про рукопис, постійно знаходив відмовки, бо не міг його знайти. Як компенсацію за загублену роботу Воргол запропонував Соланас 25 доларів і роль повії в його новому фільмі «Я, чоловік». Після численних вимог повернути рукопис, жінка врешті звинуватила митця в крадіжці, й одного дня підійшла до будинку студії з пістолетом у кишені. Зустрівши біля під’їзду Воргола, який нічого не підозрював, та піднявшись разом із ним у ліфті до приміщення, вона почала стрілянину. Зробивши кілька невдалих пострілів у напрямку Воргола, Соланас легко поранила критика та куратора студії Маріо Амайю. Після цього Ворголу пощастило менше: з простреленим животом, пошкодженими легенями, селезінкою та печінкою він потрапив до реанімації. Пережив клінічну смерть, прямий масаж серця, п’ятигодинну операцію, але вижив, хоча решту життя був змушений носити хірургічний корсет. Зазнавши емоційного та фізичного потрясіння після замаху, Воргол довго лікувався, але через деякий час знову повернувся до творчої роботи. Цього разу він оточив себе вужчим колом людей, яким довіряв, і зосередився на комерційних замовленнях — малював портрети знаменитостей та багатіїв, фінансуючи у такий спосіб свої власні проєкти. Як висловився сам митець в одному з інтерв’ю: «Заробляння грошей є мистецтвом, робота є також мистецтвом, а добрий бізнес є найкращим мистецтвом». Так закінчився для Воргола період 60-х і почалися набагато поміркованіші й прагматичніші 70-ті.
Новомодного нині слова «сторітеллінг» у творчому лексиконі Воргола не було. У сюжетах його творів немає історій, вони не мають ані минулого, ані майбутнього. Натомість Воргол уважно спостерігав за світом, яким той був тут і зараз, дозволяв подіям відбуватися навколо себе і ретельно все занотовував — на фотоплівку, кіноплівку або диктофон, щоби пізніше використати цікаві на його думку записи чи світлини у творчих проєктах. Про себе він говорив так: «Якщо хочете дізнатися все про Енді Воргола, просто погляньте на поверхні його полотен, стрічок і на нього самого — там його і знайдете. Глибше й не шукайте». В робочому куточку майстра завжди напоготові стояла «капсула часу» — картонна коробка, куди потрапляли найрізноманітніші речі, які він вважав цікавими (а цікавився Воргол буквально всім). Кожну наповнену коробку заклеювали, ставили на ній дату та відносили до сховища, а на її місце негайно ставили нову. Одного разу Сальвадор Далі приніс до студії цілу торбину використаних палітр, які Воргол одразу поскладав до «капсули». На час смерті митця в сховищі студії назбиралося понад 600 таких коробок.
Залишивши по собі потужну творчу спадщину, сьогодні пан Воргол спочиває в Бетел-Парк — передмісті на південь від Піттсбурга, похований поряд із батьками на греко-католицькому цвинтарі Святого Івана Хрестителя. Як і в одному з його фільмів «Сон», де камера упродовж шести годин спостерігає за сплячим поетом Джоном Джорно, тепер людство дивиться на вічний сон митця наживо через веб-камеру.
«До того, як мене підстрелили, завжди здавалося, що я не повністю присутній у житті. Я завжди підозрював, що дивлюся телевізор, а не власне живу. Люди подеколи стверджують, що події в кіно є несправжніми, фальшивими. Але насправді саме те, що трапляється в житті, здається нереальним. Фільми викликають сильні та справжні емоції, натомість коли щось справжнє трапляється з тобою, ти нічогісінько не відчуваєш. У той момент, коли я отримав кулю, і після цього, — знав, що дивлюся телевізор. Канали перемикаються, але це залишається телебаченням», — сказав Енді Воргол після замаху на його життя.
Як жив і чим дихав митець у 70–80-ті роки розповідається в збірці оповідань про творчі звички та побут видатних людей «Щоденні ритуали: так працюють митці», яку можна придбати в електронному або друкованому форматі.
Сервус, пане Воргол!
